«За Батьківщину, щоб жила мама, батько працював, а дід сіяв пшеницю»: шлях Ігоря Кравченка від шкільної мрії до останнього бою
29 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку з поліцейським Ігорем Кравченком зник зв’язок. Тривалий час рідні та побратими сподівалися, що він живий і повернеться додому. Згодом експертиза ДНК підтвердила загибель захисника. Його тіло повернули в Україну в межах репатріації.
Ігор Кравченко народився 26 червня 1996 року в селі Довжик Харківської області. До закінчення школи жив у Золочеві. У 2014 році розпочав службу в поліції. Працював оперативником, а у 2019-му перейшов до роти спеціального призначення. У складі полку поліції особливого призначення ГУНП у Харківській області виконував бойові завдання на найскладніших напрямках. Під Часовим Яром дістав поранення, однак після лікування повернувся у стрій.
З дитинства Ігор захоплювався археологією, відвідував гурток і брав участь у розкопках. Мріяв стати хірургом, а у старших класах долучився до «Козацької сотні». Уже тоді знав, що хоче служити. В одному з інтерв’ю місцевій газеті на запитання, заради кого готовий захищати Батьківщину, десятикласник Ігор відповів: «За Батьківщину, щоб жила мама, дід сіяв пшеницю, батько працював».
Мати згадує сина як щиру й турботливу людину із «золотими руками й золотим серцем». Він завжди допомагав рідним і не залишався осторонь чужих проблем. Із початком повномасштабного вторгнення Ігор не мав сумнівів, де повинен бути. «Мама, я маю там бути, де мої хлопці», – казав він. Мати пригадує, як син радів, коли отримав кулемет: пишався тим, що зможе бути ще кориснішим у бою. Навіть із найнебезпечніших напрямків намагався заспокоїти рідних коротким: «Мам, все нормально».
29 жовтня, перед останнім бойовим виходом, Ігор зателефонував матері. Сказав, що все добре, розпитав про родину. Після цього зв’язок із ним обірвався. Рідні зверталися до різних служб, шукали будь-яку інформацію та до останнього сподівалися на його повернення.
«Для мене він залишиться назавжди світлим, усміхненим Ігорем, найкращим сином, який завжди допомагав», – говорить мати.
Батько згадує, як вони разом ремонтували автомобілі та займалися господарством. Саме він навчив Ігоря водити, а згодом син передав ці навички молодшому братові. За словами батька, Ігор завжди піклувався про близьких – батьків, дідуся, бабусю та брата. Був добросердним і відгукливим. Таким його знали й побратими.
Дмитро познайомився з Ігорем у перший день служби в підрозділі «Схід». Відтоді вони працювали разом, на початку повномасштабного вторгнення ділили побут, а згодом – бойові завдання. Дмитро називає Ігоря однією з найпозитивніших людей, яких зустрічав. Навіть у складних обставинах той зберігав спокій, підтримував інших і не боявся відповідальності. Під час бойових виходів часто очолював групу та координував дії побратимів.
Восени 2024 року вони разом обороняли позицію в Торецьку. Під час бою ворог завдав удару по будівлі, змусивши поліцейських змінити місце перебування. Коли противник пішов на штурм, Ігор із кулеметом прикривав побратимів, ведучи вогонь по вікнах. Згодом пролунав вибух. Коли Дмитро з іншими бійцями дістався підвалу, зв’язку з Ігорем уже не було. Побратими сподівалися, що він вижив.
Дмитро пригадує й інший епізод того бойового виїзду. Під час евакуації не вдалося зачинити двері бронемашини. Ігор тримав їх усю дорогу, навіть під обстрілом.
«Він був патріотом, але в першу чергу захищав свій дім, свою сім’ю. Я просто вдячний, що в мене був такий друг», – говорить Дмитро.
Поліцейська з позивним Бєлка пам’ятає Ігоря веселим, активним і вмотивованим. Він любив музику, риболовлю, природу, мав чудове почуття гумору. Після поранення під Часовим Яром прагнув якнайшвидше повернутися до побратимів.
«Пару днів відлежусь – і знову в стрій. Дуже хотів повернутися до хлопців», – згадує вона його слова.
Ігор підтримував друзів не лише на службі. Коли у 2023 році загинув чоловік Бєлки, він постійно залишався з нею на зв’язку, допомагав пережити втрату.
«Ігор навчив мене стояти до кінця, до самої перемоги. Ми не маємо права здатися, не маємо права відступити. Поки наші побратими там, ми маємо бути в строю», – говорить поліцейська.
Рідні та побратими хочуть, щоб Ігоря Кравченка пам’ятали не лише як поліцейського та воїна, а й як людину – щиру, життєрадісну, надійну. Сина, брата, друга, який завжди був поруч, коли його потребували.
Ще школярем Ігор сказав, що готовий захищати Батьківщину, аби мама жила, батько працював, а дід сіяв пшеницю. З роками ці слова стали його життєвим вибором. Він став на захист рідних, свого дому й країни. І до останнього залишався там, де були його хлопці.
Світла пам’ять поліцейському Ігорю Кравченку.
Відділ комунікації поліції Харківської області
