Роковини загибелі полковника поліції Ігоря Іванчишина, який отримав смертельні поранення через ворожий обстріл
Ігор Іванчишин понад десять років служив у Харкові та очолював Управління кадрового забезпечення. Його знали всі - від рядового поліцейського до керівництва. Про нього говорили як про людину з великим серцем, яка не просто працювала, а щиро опікувалася людьми.
За словами генерала поліції третього рангу Володимира Тимошка, з першого дня повномасштабного вторгнення Ігор Іванчишин координував взаємодію з поліцейськими, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, опрацьовував інформацію про пересування ворожих військ, допомагав перебудовувати роботу поліції в умовах воєнного стану.
Маючи бойовий досвід служби в Національній гвардії України та очолюючи свого часу розвідувальний підрозділ, Ігор Іванчишин став одним із тих, хто фактично допомагав формувати нову систему роботи спецпідрозділів поліції. Він навчав, проводив тренування та займався тактикою - усім, що було необхідно для захисту регіону. Його лідерство вселяло впевненість і віру в перемогу.
Про Ігоря Іванчишина з глибокою повагою згадують його колеги.
«Людина живе стільки, скільки живе пам’ять про неї. Я часто його згадую. Він був для мене другом. Я пишаюся тим, що ми тривалий час працювали разом», - зазначає Володимир Тимошко.
Марина Невинна, яка працювала з ним майже десять років, говорить про нього як про принципового керівника й сильну особистість.
«Як керівник він був дуже принциповий та обізнаний - і в законодавстві, і загалом у різних сферах життя. Дуже начитана, розумна, мужня та рішуча людина. Він постійно розповідав про своє армійське минуле, тісно спілкувався з військовими. На кожній нараді під час війни інформував нас про обставини на передовій. Він був великим патріотом нашої держави, знав історію України й щиро її любив. Дуже оберігав людей. Постійно змушував нас реагувати на тривоги. Однак сталося так, що він уберіг особовий склад, але сам не вберігся».
1 листопада 2024 року внаслідок ворожої атаки Ігор Іванчишин отримав тяжкі поранення. Марина Невинна згадує той день з болем:
«Того дня я спустилася до нього в кабінет. Мені потрібно було віддати документи на підпис. Я бачила через вікно, що він стоїть біля будівлі зі своїм заступником та керівниками відділів. І чомусь я не пішла туди. Мене від нього розділяли лише дві стіни. І о 16:04 пролунало два ракетних удари. Уже потім ми дізналися про загибель нашого заступника Андрія Матвієнка та про те, що Ігор Іванович у тяжкому стані доставлений до госпіталю».
Понад 80 днів лікарі боролися за його життя. Коли він прийшов до тями після першої операції, перше запитання, яке поставив, було не про власний стан: «Що з моїми людьми?». Зі сльозами на очах він дізнався про загибель побратима Андрія Матвієнка. Для нього відповідальність за інших завжди була на першому місці.
«Ми до останнього вірили, що він виживе. Знаючи його силу волі, любов до родини, до сина, дружини, мами. Ми не могли повірити, що він їх залишить. Але в січні 2025 року дізналися, що полковник поліції Ігор Іванчишин помер. Для нас він був силою, лідером, орієнтиром. В колективі ми постійно його згадуємо. Ми намагаємося не казати про наших загиблих в минулому часі, чим довше ми про них пам'ятаємо, тим довше вони будуть з нами», - каже поліцейська.
Окремим символом його віри в перемогу став музей поліції Харківщини. У перші дні війни, коли ворог стояв майже в місті, Ігор Іванчишин наполягав: історію потрібно зберігати вже зараз. Він збирав експонати, шеврони, особисто відбирав і зберігав кожну річ, переконаний, що настане час, коли діти прийдуть до музею й побачать правду про цю війну.
В пам’яті рідних і колег Ігор Іванчишин житиме вічно та назавжди залишиться прикладом справжнього офіцера - перед людьми, перед державою, перед Україною.
Світла пам’ять Герою.
Відділ комунікації поліції Харківської області
